Іван Ющук, професор.
Мова не тільки засіб спілкування, а ще й зброя — зброя стратегічна. Щоб знищити народ не обов’язково всіх розстрілювати, не обов’язково влаштовувати голодомори, досить забрати в нього мову. Мову забирають по-різному....
Коли римляни в І ст. до н.е. завоювали Галлію (сучасна Франція), то їхнє військо і адміністрація осіли в містах і зовсім не цікавилися мовою тубільців. Тубільці мусили мовно пристосовуватися до завойовників. І через два з половиною століття тамтешні кельтські мови — спочатку в містах, а потім і на селі — зникли. Нащадки галлів не тільки стали називати себе ри́млянами, а й втратили свою мову, повністю перейшовши на вульгарну латину.
У новітні часи мову як стратегічну зброю в привласненні чужих територій використовували англійці в Ірландії та Індії, голландці — в Індонезії, японці — в окупованій Кореї (корейська мова протягом японського панування в 1910—1945 роках була в Кореї заборонена), французи — в Тунісі й Алжирі.
“В Алжирі, який протягом 130 років був у колоніальній залежності від Франції, — читаємо в одному з досліджень, — французи зробили все можливе, щоб викоренити арабську мову… Арабська мова в офіційних школах була не тільки на становищі іноземної, яку вивчали за французькими підручниками, а й найбільш ігнорованим предметом навчальної програми”. Росія накинула свою мову народам Поволжя й Сибіру, великою мірою зрусифікувала Білорусь, український Схід і Південь.
Завойовники й окупанти прагнуть будь-що втриматися на захоплених ними чужих землях не тільки збройною силою, а й засилаючи туди колонізаторів та накидаючи аборигенам свою мову. Один з африканських діячів 1970-х років писав про мовну політику французьких колонізаторів: “Основна їхня мета полягала в тому, щоб асимілювати колонізовані народи Африки і таким чином розширити територію метрополії”. Такі заповітні прагнення в усіх колонізаторів, і подібні в них методи колонізації, бо їх цікавить лише здобич — земля з її багатствами і дармоа робоча сила.
Чужа мова прив’язує аборигенів до метрополії, робить їх у мовному й духовному відношенні залежними від колонізатора, сковує їхнє власне мислення і врешті-решт гальмує інтелектуальний розвиток “ощасливленого” чужою мовою суспільства. На це звертає увагу один з індійських діячів стосовно індійських реалій: “Хоч англійська мова і є рідною для деякої частини населення, вона залишається іноземною мовою … головним чином тому, що збагачення англійської мови на різних рівнях її структури — семантичному, морфологічному, лексичному, синтаксичному, стилістичному — іде із чужих джерел”.
Чужі джерела таким чином через мову постійно накидають іншому народові своє бачення світу й ставлення до нього, паралізують й збіднюють його суспільне мислення та прищеплюють йому синдром національної меншовартості. Іван Франко на початку минулого століття справедливо й з болем писав: “Люди, що могли б були зробитися корисними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перейнявшися нещасною манією — міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духовно спаралізовані, тратили живе чуття”. Відірваність від рідної мови, застерігає Іван Франко, мала для таких зденаціоналізованих діячів фатальний вплив на весь їхній психічний лад.
Але хіба не все одно, якою мовою послуговуватися в житті? ”Какая разница, на каком языке!“ — кажуть окупанти. Виявляється, що далеко не все одно.
Чужа мова — як протез, який хоч і забезпечує ходіння, але сковує рухи. Ще небезпечнішою чужа мова стає, коли заволодіває підсвідомістю людини. Адже, як пише відомий російський вчений, спеціаліст у галузі психолінгвістики О.О.Леонтьєв, “в основі світобачення і світорозуміння кожного народу лежить своя система предметних значень, соціальних стереотипів, пізнавальних схем. Тому свідомість людини завжди етнічно зумовлена, бачення світу одним народом не можна простим “перекодуванням” перекласти на мову культури іншого народу”. Чужа мова, витіснивши рідну із структур мозку, як комп’ютерний вірус, руйнує закладені в них природою через спадковість творчі можливості, вироблені в процесі етнічної еволюції. Відомо, що не для кожного процесора в комп’ютері підходить будь-яке програмне забезпечення. Так і мова. Якщо в генах людини закодовано найдрібніші особливості її зовнішності, її рухів, характеру, психіки, які передаються з покоління в покоління, то чому здатність до сприйняття й відтворення певної мови має бути винятком у цій дивовижній програмі?
Тому кожен розумний народ, визволившись від чужоземного панування, прагне відродити насамперед свою мову.
Коли Італія 1861 року здобула незалежність, італійська мова ледь животіла: із понад 25 млн. населення Італії тільки 600 тис. (менше ніж 2,5%) володіли італійською мовою решта розмовляли німецькою, французькою, діалектами. Причому із тих 600 тисяч переважна більшість ― 400 тисяч ― була зосереджена в Тоскані і тільки 70 тисяч ― у столиці країни Римі. “Італію створено, тепер треба створити італійців”, ― робить висновок один із керівників національно-визвольної боротьби. І за дорученням італійського уряду відомий письменник Алессандро Мандзоні розробляє програму утвердження італійської мови серед населення Італії. "Услід за єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною й благотворною", ― писав А.Мандзоні. Втілення в життя цієї програми дало змогу консолідувати населення Італії в одне динамічне італійське суспільство, яке тепер відіграє не останню роль у світі.
В Індонезії, яка нараховує понад 200 мільйонів населення, є більше 300 мов і близько 1000 діалектів. Понад 300 років ця країна перебувала під владою Голландії. Метрополія, бажаючи увіковічнити своє колоніальне панування, докладала всіх зусиль, щоб накинути індонезійському суспільству голландську мову. “Якщо ми хочемо досягти єдності Нідерландської Індії (Індонезії), ― заявляв один з голландських діячів, ― ми повинні зробити мовою єдності мову, яка представляла б міжнародну культуру: у даному випадку такою мовою є голландська”. Усе викладання в школах велося голландською мовою. “Голландська стала мовою, якою я думав”, ― писав перший президент незалежної Індонезії Сукарно. Тим часом індонезійці, скидаючи колоніальне ярмо, відкинули й нав'язану їм чужу їхньому менталітетові мову.
Майже за двадцять років до проголошення незалежності індонезійська молодь висунула гасло: “єдина батьківщина ― Індонезія, єдина нація ― індонезійська, єдина мова ― індонезійська”. І цей курс успішно проводиться в незалежній Індонезії при широкій підтримці представників різних етносів. Державною мовою є індонезійська.
Як стверджує дослідник, “у становленні індонезійської незалежної держави, у розвитку сучасної індонезійської культури, а також у здійсненні державної політики Республіки Індонезії величезна роль належить індонезійській мові”. Ця мова об'єднує “численні народи країни і тому є надзвичайно важливим чинником їхньої політичної, економічної й культурної консолідації”.
Євреї відродження втраченої майже дві тисячі років тому власної держави тісно пов’язали з відродженням своєї давньої мови івриту. Для вивчення івриту було створено сітку денних і вечірніх курсів, видавалася відповідна література, спеціальні газети. Вивченню івриту сприяла й армія: молоді люди, які не встигли добре оволодіти ним до мобілізації, проходили 180-годинний курс навчання мови під час військової служби. Сьогодні в Ізраїлі, певно, нема такої людини, яка б не володіла івритом, хоч ця мова ще півстоліття тому була мертвою. І завдяки цьому, а не тільки своїм капіталам та релігії, Ізраїль стає дедалі помітнішою потугою світу.
Так чому ж досі, вже на двадцять п’ятому році незалежності, мовне питання залишається таким ще болючим у нас, в Україні?
По-перше, якщо в країнах Західної Європи внаслідок національних буржуазних революцій до влади прийшла національна буржуазія, для якої рідною й природною була національна культура й мова, то в нас, в Україні, керівні політичні й економічні важелі залишилися в руках зайшлих іноземних колонізаторів, чужих, ба навіть ворожих українській мові й культурі. Ми й досі боїмося окупантів називати окупантами і принесену ними мову окупантською, бо це, мовляв, образливо для них. Тим часом в Індонезії після її визволення голландську мову було заборонено, у Кореї корейську мову почищено від японізмів, майже всі французи, близько мільйона їх, покинули Алжир з проголошенням його незалежності, англійці так само вибралися з Індії.
По-друге, в нас панує хибне розуміння прав людини. У правах урівнюються як жертви, так і насильники. Навіть навпаки, на перше місце ставляться інтереси колонізаторів — зайшлих національних меншин, тобто однієї, російської, а не права корінної української нації, принижуваної протягом століть, ради порятунку якої й відновлено українську державність. За всіма нормами права, потерпілому належить компенсація, а якщо виникає загроза його існуванню, то для його самозахисту всі засоби придатні. Українська ж мова й культура навіть у незалежній Україні й досі перебувають під загрозою знищення.
По-третє, в нас спотворено, з позицій колонізатора тлумачиться поняття націоналізму. Націоналізм — це не шовінізм, який нетерпимо ставиться до чужого й намагається знищити його. Таке ми тепер спостерігаємо в окупованому росіянами Криму, на окупованій Донеччині. Націоналіст відстоює своє; шовініст — посягає на чуже. Захист інтересів своєї нації, у тому числі і її духовних надбань — мови та культури, — це священний обов’язок кожного її члена.
Коли під час Другої світової війни тодішньому прем’єр-міністрові Великобри танії Уїнстону Черчиллю запропонували зменшити видатки на культуру, то він відповів: “А заради чого ми тоді воюємо?”
Ідеться не про те, щоб примушувати людей розмовляти певною мовою, як це робили французи в Алжирі, японці в Кореї, російські окупанти разом із шовіністичною п’ятою колоною роблять в окупованому Криму та на Донеччині. Повинні бути створені всі умови, які б сприяли утвердженню української мови як державної. Чиновник, якщо він хоче бути державним чиновником, має володіти й користуватися державною мовою, інакше йому не місце в державній установі. Хай заробляє собі на хліб деінде. Учитель, викладач, який би він не був спеціаліст, має і в мовному відношенні готувати громадян України, а не сусідньої держави, як це було і є не тільки на Донбасі; а якщо не може — то йому й нема чого робити в навчальному закладі, навіть з огляду на рівень його інтелекту. Не повинно також бути шкіл, у яких усе навчання ведеться тільки іноземною, тобто російською, мовою. Вживання офіцерами іноземної мови у вихованні молодих солдатів слід вважати державною зрадою (у “Законі про Збройні сили України” сказано: “У Збройних силах України мовою службової діяльності, діловодства та документації є державна мова”). Ганебно й симптоматично, коли народні депутати не володіють мовою своєї держави чи злісно ігнорують її. Має рацію відомий філософ Олег Гринів, коли каже: “Сумніваюся, що той, кому не вистачає розуму вивчити українську мову, має його для того, щоб керувати державою”.
В офіційних сферах суспільного життя вибір мови — це не приватна, а державна справа. І за це має відповідати держава, як і за мову засобів масової інформації та книжкової продукції, де панує засилля мови окупантів. У Конституції, в статті 10, недвозначно записано: “Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Держава досі зумисне цього не робила і поки що не робить. Не досить назвати мову державною, треба, щоб вона і справді була державною, як це є в Росії, Франції, Німеччині, Польщі. Адже мовне питання — це питання державної безпеки України. Переконливим підтвердженням цього є події на Сході України. І хто не хоче цього визнавати, підриває безпеку держави.
Один з вожаків донбаської банди Павел Губарев в недавньому інтерв’ю навпростець заявив: “Наше движение поставило более амбициозную цель. И это не просто расчленение Украины. Мы хотим “обрусить” ее всю, от Луганска до Чопа. В этом и состоит наша святая миссия”. На питання: “Как вы намерены проделать этот процесс?” — Павел Губарев відповів: “Ну, как-то их сделали украинцами за каких-то 150 лет? И если из русских людей возможно сделать неких “украинцев”, то, значит, этот процесс можно повернуть вспять”.
Я не нєкій украінєц — моєму роду й народу і моїй мові щонайменше півтори тисячі років. Хай це знають Губареви і йому подібні.
Українська мова як окрема слов’янська існує із 6 століття. З того часу до нас дійшло щонайменше 12 тисяч українських слів. Нею розмовляв Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Так звана старослов’янська мова — це давньоболгарська мова, впорядкована Кирилом і Мефодієм ради богослужбових книг. Її як літературну прийняв в Україну князь Володимир. А народ українською мовою творив пісні, думи, казки, перекази, легенди, яких зараз назбирується до півмільйона.
У Литовсько-Руському князівстві державною мовою була українська, точніше одна з її волинських говірок, адже саме в Луцьку тоді творилися найважливіші державні документи. “Вона була навіть домовою мовою деяких литовських князів, нею ж написаний і збірник тодішніх правних постанов, т.зв. Статут Литовський 1529 року, пізніші видання 1566 і 1588 років. У цьому Статуті навіть правно забезпечено українську мову як мову офіційну державну: “А писаръ земъский маєтъ поруску литерами й словы рускими вси листы, выписы й позвы писати, а не иншимъ єзыкомъ и словы…” Нею вчилися в школах і церквах, користувалися в судах, розмовляли при князівському дворі“, — писав Іван Огієнко. А треба знати, що назва руський язик, якою нерідко спекулюють наші недоброзичливці, не має нічого спільного з поняттям “російська мова”. Ця назва в ті часи, доки в нас її не було вкрадено, означала те саме, що й тепер українська мова.